Війтовецька громада
Волочиський район, Хмельницька область

Історія селища Війтівці

     Станція Війтівці була утворена в 70-х роках ХІХ століття, коли на Україні після реформи 1861 року почалося будівництво залізниці Жмеринка-Волочиськ. На цьому місці було вирішено збудувати станцію. Народний переказ розповідає про те, що в цих місцях залізниця проходила через володіння поміщика Войтовича, який сприяв прокладанню залізниці та будівництву станції. Від його імені і пішла назва станції та село Війтівці. Пізніше село Війтівці було перейменовано на Подільське. Першими робітниками станції та обслуговуючим персоналом були селяни з навколишніх сіл: Кривачинець, Криштопівки та Війтовець.

     В кінці ХІХ на початку ХХ століття поселення було малочисельним, тут проживали працівники залізниці і пошти . До революції на станції не було житлових будинків, лише в будинку, де тепер знаходиться пошта,жив поміщик Туркевич. Після спорудження заліз. вокзалу цей будинок використовувався як готель.За переказами, у 1916р. станцію оглядав цар Микола ІІ, подорожуючи з прифронтового Волочиська до Петрограда.

     Розбудова населеного пункту розпочалася після 1920 року, коли відгриміли останні залпи громадянської війни. До 1927 року населення станції Війтівці становило 10 чоловік, та з будівництвом маслозаводу та Райспоживспілки, а в 1929 році – МТС, населення різко збільшилося.

     З 7 березня 1923 року по 3 лютого 1931 року станція Війтівці входила до складу Війтовецького району з центром спочатку у селі Війтівці, а потім у селі Купіль.

    В 1925 році було створено підсобний пункт хлібопродуктів, який заготовляв зерно для держави. . В 1926-1927роках хліб приймали в орендованих складах на залізниці. В 1928 році почалося будівництво великих складів ємністю 125000т зерна. Під час Вітчизняної війни всі склади були знищені німецькими загарбниками. В 1946 році почалося будівництво нового хлібоприймального пункту та поступова механізація трудомістких процесів – були задіяні пересувні транспортери, які заміняли працю 40 робітників та самоподавачі, повністю механізовано очистку зерна , сушіння і вантаж. У вересні 1963 року вступила в дію поточна механізована лінія для приймання кукурудзи потужністю 240 тон на годину. Діє новозбудована залізнична лінія. Для робітників і службовців підприємства у 1957-1963 роках спорудили житлові будинки на 13 квартир та баню, яка працювала щоденно.

     В 1927 році було побудоване двоповерхове приміщення райспілки споживчої кооперації .

  В 1928 році завершилося будівництво маслозаводу. Молоко сепарували ручними сепараторами і збивали масло вручну.Молоко на завод зобов’язані були здавати колгоспи і селянські господарства. Кожному селянинові доводили план здачі молока. Вже 1963 році на заводі працювало 88 робітників і службовців. Устаткування заводу удосконалюється.Виготовляють морозиво.

     В 1929 році вступила в дію МТС, яка була однією з перших на правобережній Україні .

   Агрохімічна лабораторія МТС в 1940 році обслуговувала 18 колгоспів. За високі показники в роботі лабораторія була занесена в списки кандидатів учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1941 року.

    В 50-х роках на базі МТС була створена філія Волочиського райоб’єднання “Сільгосптехніка” . В 1963 році тут працює 217 робітників і службовців. В 1962 році “Сільгосптехніка” обслуговувала 33 колгоспи. Тракторний парк зріс до 377тракторів загальною потужністю 8618 кінський сил, зернових комбайнів – 101, автомашин – 298. Тут побудовано склад для запчастин , майстерню з токарним та слюсарним станками, майстерню для регулювання пальних апаратур, мідно-заливний цех, спеціальний цех по ремонту і реставрації авторезини, кузня, цех по виготовленню черепиці, склад ГСМ, склад мінеральних добрив, електрозварювальний цех, столярний цех та приміщення контори. Вже станом на 1963 рік всі працівники “Сільгосптехніки” були забезпечені квартирами та щорічно забезпечувалися паливом.

    За допомогою підприємства побудовано клуб на 200місць, бібліотеку (6600книг), лікарню на 25 ліжок, пологове відділення на 8 місць, аптеку, магазин з продовольчим та промтоварним відділами, гуртожиток на 30 місць, дитячий садок на 30 дітей та танцювальну

   В 1932 році вступила в дію бурякобаза, яка обслуговувала Волочиський, Чорноострівський та інші райони. Під час Вітчизняної війни вона була повністю зруйнована. В післявоєнний час було створено бурякопункт Наркевицького цукрового заводу.

    В 1938 році від МТС був відділений Війтовецький автопарк ”Сільгосптранс”. До 1949 року в ньому налічувалося вже 37 автомашин, які призначались для перевезення зерна та цукрових буряків з колгоспів,для будівництва асфальтового шосе Хмельницький – Волочиськ, а також на будівництві доріг в Бучачі, Деражні. Після 1949 року кількість автомашин підприємства значно збільшується. В 1950 році новатори автопарку , при вивезені цукрових буряків, вперше на Україні застосували розгрузочні сітки. В 1957 році підприємство нараховувало вже 91 трактор, 32 зернових та 33 бурякозбиральних комбайни.

    В 1954 році для робітників та службовців автопарку збудовано гуртожиток та два трьохквартирних житлових будинки. Для культурних потреб збудовано клуб, в якому проводяться всі важливі заходи.

   В 1935 році була побудована Війтовецька лікарня міжрайонного значення на 100 ліжок , яка містилася у великому двоповерховому будинку. Під час війни в 1941році приміщення лікарні було повністю зруйноване німецькими загарбниками. В 1945 році була відкрита Війтовецька лікувальна амбулаторія. В 1959 році за допомогою “Сільгосптехніки” було відкрито дільничну лікарню на 25 ліжок. В 1963 році лікарня була забезпечена рентген-кабінетом та родильним відділенням.

    В 1944 році було створено у Війтівцях філію Волочиської районної контори “Скотосировина”. Вже в 1960 році тут є : три свинарники, кормокухня, зроблено водопровід в свинарники та приміщення для худоби, є кормозапарник, механізовано доставку кормів, побудовано приміщення контори, проведена шосейна дорога, побудовано артезіанський колодязь. 1965-1968 роки механізовано всі підсобні роботи, проведено підвісну дорогу, побудовано воловник, для працівників організації побудовано житловий будинок на вісім квартир.

    7 липня 1941 року станція була окупована фашистськими військами і знаходилася у їх підпорядкуванні по березень 1944 року .

    У період Великої Вітчизняної війни станція була повністю зруйнована.

    Деякі жителі селища підримували зв’язок із партизанами, окремі воювали в партизанських загонах.

  Командиром партизанського загону ім. Щорса, що діяв на Хмельниччині, був Константинов Дем’ян Дем’янович, житель Війтовець.

    В березні 1944 року селище було визволено частинами Радянської Армії. За визволення Війтовець командиру танкової бригади Дороніну Василю Олександровичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

    Після війни в 1950 році було збудовано нове приміщення залізничної станції, відкрито восьмирічну та вечірню середню школи робітничої молоді..

     Війтовецька дільнична ветлікарня побудована в 1955 році. В 1958 році на базі ветлікарні було відкрито Війтовецьку станцію штучного запліднення тварин. На станції працює 20 спеціалістів .

     В 1957 році побудовано цегельний завод міжколгоспної будівельної організації. На протязі 1962 року підприємство значно розширилося: введено в дію черепичний цех, сарай для сушіння цегли.

    В 1962 році , де було розташовано приміщення райспоживспілки, була організована Війтовецька міжрайонна торгова база Війтовецька оптово – торгова база заснована в січні 1963 року. Постачає всі навколишні магазини сільпо промисловими та продовольчими товарами, які необхідні для робітників, колгоспників та службовців. Для збереження товарів побудовано склади. В цьому ж році при оптовій базі збудовано чотири квартири для працівників .

     Війтівці до 1970 року входили до складу Кривачинецької сільської ради.

    Війтовецька селищна рада створена 22 жовтня 1970 року(згідно рішення Хмельницького облвиконкому від 22 жовтня 1970 року №321).

     Першим головою Війтовецької селищної ради був призначений Охота Пилип Петрович, який працював у січні 1971 року.

     З лютого 1971 року по червень 1971 року селищним головою був призначений Веретюк Франц Іванович.

    З липня 1971 року по червень 1973 року обраний Шелест Михайло Дем’янович –народився в с. Гелетинці Хмельницького району Хмельницької області. В 1963 році переїхав на станцію Війтівці. До обрання головою працював директором Війтовецької міжрайбази.

    В 1972 роцібуло побудовано двоповерховий будинок селищної ради.

  З 1972року по 1987 рік головою селищної ради був учасник бойових дій ВВ війни, інвалід ВВ війни Лозіцький Сергій Іванович. В цей час проводиться благоустрій селища.

   В 1986 році головою Війтовецької селищної ради було обрано Патерко Романа Станіславовича. З 1987 по січень 1988 року він займав посаду голови Війтовецької селищної ради.

   Проводився ремонт доріг, ремонт і благоустрій дитячого садка. Було виготовлено проект електрифікації та проект проведення будівництва доріг по всіх вулицях селища. Частково проведено електрифікацію селища.

   В 1988 році головою Війтовецької селищної ради став Мазур Віктор Цезарови. Працював на посаді селищного голови з 1988 року по 1991рік.

   В 1988 році проведено електрифікацію по вулиці Радянська, виготовлено проекти на будівництво нової школи та газифікацію селища. Проведено каналізацію до дитячого садка.

  Проводилося озеленення селища – посаджено алею з ялин по вул. Радянська біля приміщення селищної ради. Зроблено благоустрій кладовища, посаджено дерева.

   В 1988-1989 роках жителі селища отримали садиби на землях сусідніх сіл Криштопівки та Кривачинець.

   Наступним селищним головою був Свистун Михайло Дмитрович. Працював на посаді голови Війтовецької селищної ради з 26 березня 1992 року по 1994рік. Розпочато будівництво Війтовецької загальноосвітньої школи.

   Облучинська Надія Миколаївна працювала на посаді голови селищної ради з 1994року по 1998 рік.

   В 1995 році неподалік селища на півдні поряд з трасою Хмельницький - Львів споруджено Курган Пам’яті на честь 700 солдат та офіцерів 45 та 49 танкових девізій, які загинули під час оборонних боїв 1941 року.

   Шелест Павло Михайлович працювавселищним головоюз 1998 рокупо 2011р.

   9 травня 2001 року в селищі Війтівці підключено природний газ. Вже в 2006 році майже все селище газифіковано.

   1 вересня 2001 року закінчено будівництво та введено в дію нову загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів на 180 учнів. Перша ж школа у селищі була відкрита в 1958 р. в колишньому жилому будинку службовців Райспоживспілки.Крім цього, в цьому ж приміщеннібула розміщена вечірня середня школа для робітничої та колгоспної молоді.

   Ткаченко Вадим Анатолійович працював на посаді селищного голови з 28 грудня 2011 року по 12 липня 2013 року.

  В 2012 роціпри підтримці селищної ради та спонсорів в бібліотеці встановлено засоби охорони , проведена модернізація електромережі, встановлено розетки, проведено косметичний ремонт та придбано засоби протипожежної безпеки. Також селищна рада забезпечила підключення комп’ютерів до Всесвітньої мережі Інтернет.

  Відтепер мешканці нашого селища зможуть безкоштовно пройти курси комп’ютерної грамотності, надсилати і отримувати електрону пошту, слухати музику, дивитися фільми, обмінюватися фотографіями, спілкуватися у програмі «Скайп», скористатися веб-ресурсами для пошуку роботи чи потрібних послуг тощо, так як бібліотека отримала 2 комплекти комп'ютерного обладнання і підключилася до всесвітньої мережі в результаті перемоги у конкурсі програми «Бібліоміст». Вона стала однією із понад тисячі сучасних бібліотек, які вже надають послуги і реалізовують проекти розвитку місцевих громад на основі інформаційних технологій.

    25 травняв нашому селищі відбулись позачергові вибори Війтовецького селищного голови.

   З великим відривом від конкурентів переміг депутат районної ради Степанюк І.Г. Свій голос за нього віддали 60,3 % виборців. 05 червнявідбулась сесія Війтовецької селищної ради на якій було визнано повноваження Війтовецького селищного голови -Степанюка Ігоря Григоровича.

   Історію нашого селища Війтівцітворили наші предки, його розбудовували наші діди, а на основі цього, ми творимо його сучасність. Для того, щоб це сучасне було гідним, ми повинні в собі ростити любов до рідного селища, його традицій, любов до отчого дому. Адже недарма М.Т. Рильський писав: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього»